тисте волосся мого царевича. Аджеж ми знаємося віддавна. Аджеж я бачив, як він родився ген там, у тій маленькій яскині…
Вітер, дзвони, комин /співають усі разом щосили/:
— Різдво! Різдво! Хай живе Різдво!
Цар-Різдво:
— Не так голосно, любі мої, не так голосно. А то ще побудете всю нашу дрібноту внизу… А це ж найліпша та радість, що приходить у сні, коли й не думаєш про неї… Ну, панове кобольди, ходіть зі мною по шпилях дахів, почнемо роздавати дарунки. Та тільки цього року я постановив собі спробувати ось яку штуку. Що в нас є найкраще, всі дорогі забавки, золочені паяци, шовкові торбинки повні мигдалів, великі ляльки в коронкових строях, — усе те я хочу класти в найбідніші черевички, там де комини без вогню, де хати холодні. А в щасливі доми, де оксамитові килими, пухові перини, ми покладемо оті маленькі забавки по пару центів, що пахнуть ґумелястикою, білим деревом.
Паризькі горобці:
— Славно! Славно!.. Оце добра думка.
Кобольди:
— Не в гнів тобі, маленький Царю. При твоїй такій системі бідні будуть щасливі, але багаті будуть плакати. А бач, заплакана дитина не є ні бідна, ні багата. Це є заплакана дитина, та й годі, і нема нічого сумнішого на світі.
Цар-Різдво:
— Дайте спокій. Я знаю це ліпше від вас. Бідні будуть зачаровані, доторкаючись до тих дорогих забавок, що видавалися їм такими принадними за склом склепових вистав і котрих позолочена пишнота не додає нічогісінько до їх вартости як забавки, до їх розривкової ґрації. Та я певнісінький, що маленькі багачі також будуть вдоволені, коли одержать завішеного на ниточці паяца, ляльку на пружинах, усі оті вигадки, що продають на базарах по тринадцять су, та куди їх не пус-
