Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/349

Цю сторінку схвалено

рішнього, сонячного проміння. Про її скалічену руку він, бачилось, забув, бо не запитав навіть, чому мала один палець завинений. Взагалі був мовчазливий, немов зайнятий чимсь зовсім далеким. Його тонкі руки, в яких було стільки брутальної сили, вмотувалися раз–по–раз в ясне, буйне волосся. По годині сказав Тоні, що слідуючий раз вже останній.

Вона притакнула. Потім цілу ніч не могла спочити ані заснути. А коли настав ранок, чесалася майже цілу годину, бо хотіла показатися пристойною, а її волосся нараз підійшло догори, бурилося і спліталося кучерями. Потім пройшлася востаннє через подвір'я, де стояв великий, самітній явір. Але чому до ательє двері були відхилені? Здивована відчинила їх. З нутра залунали голоси. Один цілком молоденький, співучий, а один легко зворушений. Заслона не була цілком зсунена. Вона заглянула до середини. На софі сидить дитина, зовсім молоденька дівчинка, найбільше шістнадцятилітня — отак перша провесна — і великими, зачудованими, невинними очима роззирається по запорошених образах і показує невеличким, ніжним вказівним пальчиком на ті, що їй подобаються найкраще. А поруч неї сидить Ральф, обнявши її ще нерозвинені плечі й зазирає палкими очима в її лице. Його ясне волосся доторкається її попелястих кучерів, а він впивається своїми устами в її коралеві дитинячі уста.

Ластівки шибають попід вікна, а сонячний промінь освічує їх обох. Вони все забули, навіть двері забули зачинити… Тоня віддаляється тихо-тихесенько.

***

Вона не пішла додому. Йшла вулицями та вуличками, читала плякати на мурах, дала кільком жебруючим дітям милостиню й сіла в якімсь публічнім парку. Схилила голову на поруч-