рішнього, сонячного проміння. Про її скалічену руку він, бачилось, забув, бо не запитав навіть, чому мала один палець завинений. Взагалі був мовчазливий, немов зайнятий чимсь зовсім далеким. Його тонкі руки, в яких було стільки брутальної сили, вмотувалися раз–по–раз в ясне, буйне волосся. По годині сказав Тоні, що слідуючий раз вже останній.
Вона притакнула. Потім цілу ніч не могла спочити ані заснути. А коли настав ранок, чесалася майже цілу годину, бо хотіла показатися пристойною, а її волосся нараз підійшло догори, бурилося і спліталося кучерями. Потім пройшлася востаннє через подвір'я, де стояв великий, самітній явір. Але чому до ательє двері були відхилені? Здивована відчинила їх. З нутра залунали голоси. Один цілком молоденький, співучий, а один легко зворушений. Заслона не була цілком зсунена. Вона заглянула до середини. На софі сидить дитина, зовсім молоденька дівчинка, найбільше шістнадцятилітня — отак перша провесна — і великими, зачудованими, невинними очима роззирається по запорошених образах і показує невеличким, ніжним вказівним пальчиком на ті, що їй подобаються найкраще. А поруч неї сидить Ральф, обнявши її ще нерозвинені плечі й зазирає палкими очима в її лице. Його ясне волосся доторкається її попелястих кучерів, а він впивається своїми устами в її коралеві дитинячі уста.
Ластівки шибають попід вікна, а сонячний промінь освічує їх обох. Вони все забули, навіть двері забули зачинити… Тоня віддаляється тихо-тихесенько.
Вона не пішла додому. Йшла вулицями та вуличками, читала плякати на мурах, дала кільком жебруючим дітям милостиню й сіла в якімсь публічнім парку. Схилила голову на поруч-
