— Певно! — сказав він обтріпуючи попіл з папіроси. У вас є щось таке, що мене майже приневолює до довір'я; я думаю, що міг би сповідатися перед вами, як перед матір'ю. Бо перед нею — але вам що такого?
— О, нічого! — сказала Тоня. — Тут у крисах капелюха мусіла бути шпилька, я вкололася трохи. — А потім докинула з легесенькою усмішкою: — Чи можу покористуватися своїм материнським правом і…
— І що?
— І прислати свою дівчину, аби зробила тут порядок як слід.
— Алеж ні, що за думка? — засміявся він. — Ні, це вже не йде. Я не люблю, коли тут нишпорять чужі руки. Та й так мабуть усе швидко зміниться.
— Як це?
— В цих днях рішиться, чи Віденська галерея купить у мене один образ.
— Та ж ви продали недавно один до Берліну.
— Ах, так…
— Ну? Говорять, що ви дістали за нього гарні гроші.
— Так, а по правді не я, лише мої вірителі, яких маю ще з часів академії, різні люди…
Тоня похитала головою.
— Ну, і що зробите, коли куплять ваш образ?
— Побудую собі нове ательє. Цілком просте, без паради, але — вигідне.
Тоня наділа скоро капелюха на голову.
— Та годі вже мені гаяти вам час.
— Ще два сеанси, — сказав він, відчиняючи двері.
Коли прийшла додому, вложила чека в конверт і послала його Ральфові. Чек був виставлений на суму, яку він дістав за свого “вуличника”. Про ціну свого образу не питала його цілком.
