Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/343

Цю сторінку схвалено

— Аглая Брантгурст, — шепнула Тоня. — Найпишніша красуня у місті, руки якої добивалися сини найперших родин, вона тут! А він, хлопський син, відіпхнув, прогнав її!

Хвилину вагалася, потім відвернулася швидко і збігла по сходах назад. Вона не могла б глянути йому в лице. В її голові роїлися дикі думки, яких вона не могла зараз розв'язати.

Ввечорі пішла на дальшу прогулянку. Вуйко цього пополудня пішов на круглі й не міг дотримати їй товариства. Вона пішла через поля та толоки, через міст, що перекинувся через ріку. Далі потяглися просторі ліси. На краю їх розсілося декілька хат. Одна мала довкола буйну леваду. На буйній мураві паслися корови. Трава росла високо. Яскраві макові квіти стріляли з неї вгору на високих бадиллях. А Тоня йшла тихо вздовж плоту й дивилася в одно місце. Майже схований у буйній зелені, лежить там Ральф і, недбало підложивши руки під голову, дивиться своїми синіми, голодними очима перед себе в золоту й неоглядну далечінь. А його очі чіпляються стебел, квітів, усього того життя перед ним і висисають із нього щонайкраще, те, чого перед ним не бачив ще ніхто, те найтаємніше, що було заховане, і розщипують з жорстокою самоволею їх душу та роблять із неї новий твір.

Тоня притискає груди руками. Щось в її нутрі силує її дивитися й дивитися на цього мовчазливого чоловіка.

***

Другого дня з полудня сиділа проти нього. Вона не хотіла прийти, а проте прийшла. Побоювалася потай, що він заговорить про вчорашню сцену, бо він бачив її, коли Аглая відшарпнула на бік заслону. Але він не казав нічогісінько, взагалі не сказав ані слова, лише сидів, похиливши низько свою ясну голову над роботою, потонувши в думках.