— Тоді йду до своїх батьків.
— Ах, так! — сказала Тоня, пригадавши слова вуйка:
— Робите студії на вільнім просторі?
— Та ніби так, — засміявся він. — Уживаю сонця.
— Видно це по вас, — відповіла весело, натякаючи на обгоріле лице. — В кожнім разі ви не повинні цього робити без накриття голови.
— Ах, що там! — пробуркотів.
Помітний контраст до здорової, обгорілої фарби його лиця творили його, білі як сніг, маленькі руки, що в суставах не були грубші як у двадцятилітнього хлопця.
Найближчий день, то була неділя. Чистий голос дзвонів залунав у Тониній кімнаті. Сонце горіло над садом. Люди гуляли весело у святочних строях по вулиці. Тоню забрала велика охота вийти і вмішатися у ту веселу, говірливу юрбу. Нараз побачила вуйка, що йшов садом, і посумніла. А все ж таки він одинокий чоловік, що піклується мною, обізвалося щось у її нутрі.
— Підемо на прохід? — запитав він по своїм “Добрий день!”
— Добре, ходімо.
Одяглася й вийшли. Вона йшла певним кроком усе трохи наперд нього. Голову тримала трохи назад так, що її очі дивилися просто в синє небо. Нараз залунав коло неї тонкий голос вуйка:
— Алеж, Тоню, куди ти йдеш властиво? Та ж ти біжиш.
Вона звернула лице в його бік.
— А… а…
Бачиш, я зараз подумав, що ти не знаєш, куди біжиш.
Показалося, що вона всього кілька кроків від ательє. Спаленіла, взяла вуйка під руку і пішла в іншім напрямку.
