— Відпала у мене охота ходити до нього, — сказала рівнодушно Тоня.
Вуйко в заклопотанню почухав потилицю.
— Коли хочеш, то я піду з тобою, але ходить мусиш. Що тобі з розпочатого образу? Заплатити мусиш сяк чи так. А люди, що вже чули про це, плестимуть Бог знає які нісенітниці, коли ти нараз відмовишся від малювання.
— Хто ж про це чув, хто про це знає? — спитала Тоня.
— О, Боже, всі! Я сказав Савльові, що стрінувся зі мною, коли я якось був у пиварні, а він надрукував про це у своїм щоденнім “Деннику”. Та просив ще Брандера, аби виставив цей образ у тутешнім артистичнім клюбі, заки перейде у твоє посідання.
— Брандер не говорив мені про це ані словечка.
— Певно був би тепер попросив цього у тебе.
— Ніколи б я на це не дозволила, — відповіла прикро. — Але твоя правда, треба йти.
“Нісенітниці”, які могли плести люди, вплинули безперечно на Тоню. Сповістила Брандера кількома словами, що прийде знову. А потім не спала цілу ніч перед тим і прийшла невимовно зворушена. Ральф стрінув її, як звичайною байдужою чемністю. Перепавзувала кілька днів, та це нічого не вадить.
— Виглядаєте сьогодні дуже добре, — сказав, зазирнувши їй у очі, ще блискучі від сліз.
Вона подумала собі: “Негіднику, ще глумишся наді мною”, та сиділа непорушно. Згодом утихомирювалося її зворушення. Розкуйовджені пасма жовтого волосся на голові його нагадували їй схвильоване вітром колосся. Вона заблудила очима в тім волоссю. — Чи міг би хто почислити всі волоски? Їх мільйони. Нараз почула себе легкою та щасливою, охочою до шалених спостережень. А у нього властиво зовсім дитиняче лице аж по широке енергійне підборіддя. Та при тому не був він такий молодий. Перейшов уже двадцять восьмий рік. Властиво не був багато молодший від неї. Кілька років. Та все ж таки вона вигля-
