нічого такого, чого може й не було на світі, або бодай не було для неї. В її серці боролася небесна любов із земною. Вона не хотіла давати, не діставши нічого. А що не була вродливою, не хотів її ніхто з—за її самої. Але, що була багата, не один хотів її. За майно давали їй ім'я. Для неї цього замало. Небесної любови вона ще не знала.
Раз якось сказав їй вуйко:
— Ага, правда, щож сталося з твоїм наміром дати себе портретувати?
Її уста здригнулися гірко.
— Я запогана для нього. Не дав ніякої вістки про себе.
— Та ж я зараз тобі сказав, що це хлопський син, — відповів старий сердито. — Можливо, що він не вміє писати. Піду до нього та запитаю, чи вже нахляпав того свого вуличника, та чи має тепер час для порядних людей.
— Як собі знаєш! — сказала Тоня. — Мені це байдуже.
Кілька днів пізніше отримала картку з дивоглядним писанням. Неподописувані слова виглядали ось як: “Поваж. Пані! Коли Ваша охота, завтр. о трет. год. зач. мальов. Брандер”.
— Чи був ти у нього? — спитала Тоня, показуючи картку.
— Був учора. Подумай собі, його вуличника купила берлінська національна галерея. Видно, який смак у тих панів. Така шантлива пика волоцюги. І грошей дістав він за це — вгадай скільки?
— Тисячу марок.
— Шість разів стільки, — говорив далі сильно зворушений вуйко. — Уважай лише, аби він не багато зажадав від тебе. Його я запитав про ціну, але він буркнув щось і сказав, що ще й сам не знає.
