Тоня вийняла візитівку зі своєю адресою і подала йому.
— Так, а тепер не перебиваймо довше панові Брандеру. Ходімо, вуйку!
Гольцер ледве підвівся з крісла і погрозив вуличникові, що сидів на кріслі, як на коні, і глумився з обох.
— Ага, правда, а скільки буде?…
Старий хотів ще знову звернутися до маляра, але Тоня легенько випхала його надвір.
— До побачення! До побачення!
— Не казав я? Справжній хлопський син, — бурмотів старий, спотикаючися на сходах.
Минали тижні. Тоня казала принести їй багато матерії на сукні і пробувала перед люстром, яка фарба найліпша до її лиця. Відтак казала поробити їй сукні. Так багато нових суконь нараз не мала вона ще ніколи. В яку має убратися до портретування? Кілька днів роздумувала над цим, потім склала цей крам у шафу, а сама розсміялася над хвилевою примхою. Від Брандера не було ні слуху, ні духу.
Тоня ходила своєю звичайною дорогою, з саду до хати, з хати до саду. Старий дідусь був одиноким її товаришем; він оповідав їй дивовижні події, що сталися сорок літ тому за його молодих літ. Дівчина слухала, всміхаючися сумовито. Властиво цю минувшину вона знала ліпше, ніж сучасність. Що єднало її з нею? Чим вона їй завдячувала? Життя, що плило сумним руслом, без внутрішнього змісту, без напрямку, без цілі. Люди минали її, як чужії. Її вважали скупою, гордою дивачкою. І вона так була зв'язана їх глупим недовір'ям, що не мала до них серця, трималася холодно, збоку. Чого їй хотілося властиво? Ані стиску руки, ані солодких слів, ані церемоніальної посмішки, ані
