Маляр видивився на них, мов непритомний. Видно був так затоплений у своїй роботі, що не чув приходу гостей. Він сказав хлопцеві: “Можеш собі сісти”, встав і підвів Тоню та її товариша до канапи, що стояла в куті. Сам присунув собі крісло.
— Я просив би вас, — почав вуйко трохи чемніше, — аби ви змалювали мені оливною фарбою мою племінницю.
Брандер глянув на Тоню, що спаленіла по самі вуха, хвилину не міг рішитися, відтак запитав.
— Швидко вам треба образа?
Гольцер притакнув:
— Її тета в Бостоні…
Тоня перебила його:
— Ні, зовсім не конче швидко.
— Так, то добре, бо інакше я не міг би прийняти замовлення. Я рад би вперед викінчити цей портрет — і він показав на шталюгу.
Тоня глянула туди й пирснула сміхом. З полотна визирав вуличник з безстидним сміливим виразом, тримаючи руки в кишенях. Сміх Тоні розвіяв те невеличке заклопотання, що висіло над ними. І вуйко засміявся.
— Це мусить бути дуже немила робота малювати такого вухобійника?
— Навпаки, — сказав маляр. — Це чудовий модель. Коли би я мав усе такі голови!…
Вуйко глянув значучо на Тоню. Чи то не божевілля заключати умову з малярем, що має такі чудернацькі погляди? Але Тоня сказала коротко:
— Ну, то коли, пане Брандер, будете мати час для мене?
— Десь за чотири неділі.
— Що? Так довго хочете малювати цю пику? — крикнув вуйко спересердя.
— Дасте мені знати? — запитала Тоня швидко.
Маляр задивився, а потім сказав звільна:
— Можу вам прислати звістку.
