Тоня засміялася. Вона читала в книжках, як папи і королі поважали та шанували малярів. Але вуйко був справді ориґінал!
— Знаєш, вуйцуню, — сказала весело, — можемо відвідати того шевця чи хлопського сина, як ти його назвав. Відтак можемо все ще рішитися так, або сяк.
— Добре! — крикнув старий. — Я вивідаюся ще нині, де він живе, а завтра зможемо піти до нього.
Він жив далеко за містом між старим, розваленим млином і шпиталем для вбогих. Дах на хаті був покривлений і ціла хата мала дуже опущений вигляд. По дерев'яних сходах знадвору входилося до дверей, на яких був напис: “Робітня”, а нижче “Ральф Брандер”.
Тоня роззирнулася з зачудованням. Вона уявляла собі цілком інакше вхід до малярської робітні. Застукали. Коли ж ніхто не відізвався, потиснули клямку і ввійшли. Опинилися в досить темнім передпокою, що був відділений від дальшої частини довгою, грубою заслоною.
Тоня зупинилася збентежена, але вуйко пішов сміливо до заслони й відсунув її. Перед ними була ясна кімната. Увійшли до середини. На стінах висіло без ліку образів, пейзажів, голів, карикатур, звірячих студій, а всі були вкриті грубою верствою пилу. На долівці лежав великий килим. Одна стіна була перероблена, майже цілком, на велике шкляне вікно. Звернений до нього лицем, стояв малий, з руками в кишенях, бундючний уличник і сміявся. Напроти нього, до половини закритий шталюгою, сидів чоловік, із якого Тоня не бачила більше нічого, як лише кучму жовтого, розкуйовдженого волосся.
Та ось він підвів лице. До тла обпалене сонцем, темне лице з приплесканим носом та великими, яркими, голодними, синіми очима — хлопський син.
Тоня пробуркотіла щось, чого сама не розуміла. Вуйко випрямився.
— Ви пан Брандер? Я вже чув про вас.
