надпиту шклянку кави на столі, — що все таки повинна вволити волю тети. Вона стара, хто знає, як довго ще поживе. Хай би побачила останню свою своячку бодай хоч на образі. Ти повинна зробити її цю радість.
Тоня приглядалася жайворонкові, що піднімався в повітря, і всміхнулася. Вуйко не переставав напирати.
— Це ж не дорого. Не конче мусиш малювати себе в цілій постаті, а лише голову.
— Не йдеться про ціну, — сказала байдужно, — але де взяти маляра? Та й уся справа виглядає мені якось смішно.
— А, так, маляра. Я міг би тобі порадити маляра, коли він — але думаю, він буде ще тут. Це й був би такий, що ти не потребувала би стидатися перед ним.
— Як це? — спитала Тоня.
Гольцер засміявся.
— Це простий, хлопський син. Я знаю його батьків. Батько має кілька корів і возить молоко до міста. Мати не вміє ані слова говорити літературною німецькою мовою. Як це склалося, що син став малярем, не знаю. Але Лянгів небіж — ти знаєш, бачиться, Лянга, того, що, має прядільні при Унґерґассе, — його небіж дав себе малювати для своєї судженої, для Тірмерівни, адже знаєш її також.
— Та вжеж, ужеж, я знаю їх усіх.
— Ну, бачиш, я так тільки. Портрет має бути дуже гарний. Старий Лянг показував мені його якось, коли був у Гарка, що робив до нього раму. Як кажу, дорого це не буде.
— Але хто знає, чи він схоче мене малювати, — перебила Тоня міркування свого опікуна. — Малярі люблять малювати молоді, гарні, або бодай хоч цікаві обличчя, але я…
— Ах, що там, — завважив вуйко, — маляр то так, як швець. Ось вам нога, придивіться їй добре та зробіть мені вигідного черевика. По якімось часі приносить тобі черевик, ти пробуєш його, він тобі подобався, заплатиш і справа полагоджена.
