своєї поганої кухні?”
У відповідь на ці слова мама ляснула її поза ухами, а батько сказав:
— Алеж, дитино, хочеш згинути з голоду?
А подруги Тоні сміялися й говорили: “У вас досить грошей, але твої батьки скупарі. Наші батьки мають менше як ви, а проте ходять з нами на прохід і возять нас влітку на село”.
З часом зрозуміла Тоня своїх батьків. Це у них була хороба: манія переслідування. Тепер вони мали сотки тисяч, але все тремтіли ще від споминів колишньої нужди… Вкінці збирання і громадження грошей стало їх покликанням, їх релігією, метою їхнього життя.
Коли Тоня мала двадцять років і не потребувала вже боятися ляпаса, раз запитала маму, чи не хоче вона хоч на часинку відпочити? Мама розсміялася.
Чорна, велика, обкурена димом кухня з блискучою мідяною посудою на стінах була їй миліша над усі місця спочинку у світі.
— Коли ми занадто прості для тебе, то йди заміж за пана, — сказав батько. — Женихів маєш доволі, скажи тільки, котрого хочеш.
О, так, женихів було доволі. Грубий будівельний підприємець, що власне стратив пів мільйона на фальшивих спекуляціях, шляхтич асесор, що мав більше боргів, як волосся на голові, багатий, червоновидий синок властителя готелю, що шукав порядної господині.
Тоня відповіла сухо:
— Я не хочу заміж.
— За які гріхи покарав нас Бог такою дитиною? — журилися батьки. Вони не розуміли того, що розвинена, здорова, молда душа мусіла набрати відрази до їхньої хвороби.
Потай потішалася Тоня у своїм безрадіснім життю тим, що діставала собі книжки та читала їх у вільних хвилинах. Читала навіть дуже пусті книжки, але не було з ким порадитися.
