— Ні, це не трудно.
— А не могли б ви впровадити до казки також малого коминарика? У мене є вже готова ілюстрація, кольоровий малюнок, на яяому видно гарну молоду панночку, що дає милостиню малому коминарикові на сходах церкви св. Магдалини. При нагоді можна б помістити сюди той малюнок. Мороз, сніг сипле… Гарна панночка робить ласку малому коминарикові — подає милостиню. Бачите це?
— Бачу.
— На цьому тлі виводьте дальші комбінації.
— Виводитиму. Малий коминарик, пройнятий вдячністю, кидається на шию гарної панночки, яка є власною дочкою графа Лінотта. Він цілує її і витискає на обличчі цієї ангельської дівчини маленьке шовкове “о”, гарне маленьке “о”, зовсім кругле й зовсім гарне. Едме (вона називається Едме) не лишається нечутливою супроти такого щирого й невинного чуття. Здається, що це думка зовсім не погана.
— Ну, ну, з неї можна зробити дещо.
— Заохочуєте мене йти далі. Вернувшися до свого коштовного помешкання при бульварі Мальзерба, Едме перший раз у своєму житті почуває нехіть до миття: вона хотіла би заховати на своїм лиці відтиск уст, що доторкнулися його. Та малий коминарик ішов за нею назирцем аж до її брами. В захопленні він стоїть під вікном коханої дівчини… А що, добре?
— Ну, ну…
— Веду оповідання далі. Другого вечора Едме, поклавшися спати у своєму ліжечку, дивиться, аж із комина в її спальні вилізає малий коминарик. Він щиросердечно кидається до тендітної панночки і обсипає її маленькими шовковими “о”, зовсім круглими. Я забув сказати вам, що й сам він дуже вродливий. Граф'янка перервала йому цю любу роботу. Вона почала кричати, кликати про допомогу. Але він так був зайнятий, що не бачив і нечув нічого.
— Мій любий Марто!
