терства. Коли хочете, щоб я говорив до багачів, я б їм сказав: “Не мучтеся милосердитись над бідними, бо їм ваше милосердя ні на що не здасться. Чому милосердя, а не справедливість? У вас же з ними неполагоджені рахунки. Полагодьте їх. Це зовсім не справа чуття. Це справа економічна. Коли те, що ви даєте їм з ласки, має продовжити їх бідність, а ваше багатство, то ваш дарунок лукавий, а сльози, з якими ви змішаєте його, не зроблять його слушним. Треба направити всю кривду. Ви даєте милостиню, щоб не направити тієї кривди. Даєте трошки, щоб задержати багато, і вважаєте це спасенним ділом. Так самісінько тиран кинув у море перстень, але божа Немезіда не прийняла цієї жертви і рибак приніс назад тиранові його перстень у череві риби. І Полікрат швидко стратив усе своє добро, а в додатку й життя.
— Ви жартуєте.
— Не жартую. Я хочу переконати багачів, що вони доброчинці на рабат і благородні з розрахунків незгірш лихваря, що не так треба братися до діла. Це переконання може бути їм корисне.
— І ви хочете розводити такі погляди в “Новім Віці”, щоб убити газету! Ні, друже, дайте спокій!
— І чому ви хочете, щоб багач поводився з бідним інакше, як поводиться з багатими та сильними? Він їм платить усе, що їм винен, а як не винен нічого, то й не платить нічого. Це слушність. Коли він чесний, нехай же робить те саме і з бідним. І не говоріть, що багачі не винні нічого бідним. Я думаю, що ані один багач не вірить цьому. Непевність починається аж при питанні про розмір цього боргу. І ніхто не квапиться вийти з тієї непевности. Краще лишитися в тумані. Всякий з них знає, що винен, лише не знає, скільки винен, і від часу до часу дає дещо дрібку відчіпного. Це називається доброчинністю і приносить добрий зиск.
— Алеж те, що ви говорите, дорогий товаришу, противне здоровому розсудкові. Я може більший соціяліст від вас, але
