устами, щоб сказати ще щось, але їй не вистачило духу, слова не йшли з уст. Парубок, забуваючи небезпеку зарази, нахилив свою голову ще більше і притулив вухо майже до самих її уст.
— Я не плачу задля себе… Я лише тому плачу, що турбуюся за тих добрих людей там у селі. Я така худа та марна, що кати готові не завважити, коли я вмру, готові забути мене в тій поганій, темній норі. І тоді моя брехня не здалась би ні на що! Ах, добродію, будьте так добрі, заведіть їх аж до мого тіла і розкажіть їм, що я також закладниця, і нехай вони переконаються, що я тому не винна, коли не могла дочекатися тієї хвилини, щоб іти на ешафот… і що я нічого не заподіяла собі, щоб навмисно вмерти швидше від інших. І скажіть їм, прошу вас, скажіть їм, що моя смерть повинна бути врахована як викуп за інших.
— Добре, я скажу їм усе. Закон про закладників виразний: ти заплатила за них, і їм не зроблять уже нічого злого. Тож не бійся і вмирай собі спокійно, вмирай…
Немов бідний листочок торганий та тремтючий від вітру, так і вона на колінах у парубка стрепенулася легкою дрожжю. А потім без шелесту відірвалася від цього життя з останнім, ледве чутним зітханням:
— Спасибі, добродію, спасибі… вмираю задоволена… коли ви запевняєте мене, що моя смерть… таки почислиться…
Вона не обізвалася більше. Парубок не чув більше нічого. Слабенький віддих не торкався його нахиленого лиця. Зворушений, він шукав своєю грубою, мозолястою рукою її тоненьких, холодних повік. Він замкнув їх з останніми, несмілими пестощами. Дві дрібні сльози ще тремтіли на них, дві маленькі, холодні сльозинки.
І в пітьмі тюрми парубок інстинктивно зробив великий і широкий знак хреста, так наче його пальці замочились були у свяченій воді.
