Досі Селеста говорила перериваним, нервовим голосом. Тепер вона відітхнула свобідніше. Її лице позбулося задирливого виразу і зробилося знову лагідним, повним резиґнації личком гарної дівчинки. Наказ „в дорогу“ видано, поки вона збиралася попросити плаща або якогобудь одягу. У присмерку, крізь подвійну варту вояків, якою були оточені в'язні, їй здавалося, що бачить посеред шляху стару жінку, що впала на коліна і розпучливо простягає до неї руки. Попихана брутально, вона не могла розпізнати, чи це була Ренода. Вона прискорила ходу, але кроки мужчин були завеликі для неї. Ледве стратили з виду село, як вона відчула вже задих і втому.
Настала ніч. Ішли лісом, лісом і ще лісом. Селєста кульгала. Її виходжені та тісні черевики зробилися важкі від болота. Вона тряслася від нічного холоду та й тому, що на ній була бідна, легенька одежинка, а з її мокрого волосся холодний дощ спливав їй на карк та вниз плечима.
Поруч неї ішов вандейський парубок з брутальним і сердитим виразом лиця, наскільки вона могла зміркувати у хвилинах, коли місяць продирався крізь дощові хмари. І він був в'язень, та дивився на неї з таким згірдливим милосердям усякий раз, коли вона спотикалая, що їй ще прикріше робилося за свою слабість. Та проте серед усіх тих людей, вільних чи в'язнів, вона почувала себе такою одинокою та загубленою, що радо була би заговорила до нього, але він заціпив уста в якімсь відчаї понурої мовчанки. І вона не сміла відізватися. Нараз вона спіткнулася так сильно, що він інстинктивно простягнув руку, щоб підтримати її. Так само інстинктивно вона оперлася рукою на його сильнім рамені, потім відсунулася скромно, промовивши лагідним голосом добре вихованої панночки:
—- Сердечно дякую, добродію…
Він, здавалося, силкувався перемогти себе, його груди підносило зітхання, та нарешті промовив різко:
— Ті собаки не побачать… Обіпрись рукою на моє плече, тобі легше буде йти.
