— Не ріжте, не паліть нічого, горожане! Десятою закладницею буду я. Це я стріляла!
Всі зашепотіли з несподіванки, бо пізнали малу панну Селєсту Клюдік, лагідну та загально люблену панночку, яку два тижні тому нянька Ренода вирвала з тюрми в Нанті, того самого дня, коли пані Клюдік пішла на ешафот. Проживши довгенько в сутінках тюрми, дівчинка заховала на дні своїх ясних оченят безмежний сум тих жорстокостей, які їй довелось бачити. Її лице, навіть серед живого польового повітря, все було незмінно бліде й холодне, наче поцілунок її матері, засудженої на смерть, полишив на ньому свою безбарвність та холод смерти.
Бачучи це слабосиле дівча, комендант здвигнув плечима.
— Ти стріляла? Йди геть, безумна дитино, ти жартуєш.
— А ось погляньте!
І Селєста, простираючи руки, показала офіцерові свої маленькі долоні усі чорні від пороху. Між Синіми[1] чути було якесь глухе обурення. Провідник обернувся до своїх людей в останнім пориві милосердя.
— Алеж не вірте їй! Ця дитина сама зачорнила собі пальці, щоб одурити нас. У неї не вистачило би сили настільки, щоб утримати в руках мушкет.
Мала панна Клюдік спокійно підвела свою ніжну голівку і всміхнулася задирливо. При тому вона показала свої білі зуби і промовила без сорому:
— Дайте мені мушкет одного з ваших людей, а самі станьте на тридцять кроків, щоб були ціллю для мене, і заложімося, чи не впакую вам кулю в саме серце.
Сині підняли скажений крик, а комендант з-під наморщених брів зирнув холодно.
— Добре, — буркнув він, — коли хочеш, будеш десятою закладницею. Ану в дорогу!
- ↑ Республіканські вояки носили сині уніформи.
