Ця чародійна казка лишилася в споминах хорого, і він усе ще розповідає з блискучими очима про ті гарні речі, які бачив тоді. Особливу приємність зробив йому на площі Великої Опери паяц, гарний, позоліткою обсипаний паяц, майже так завеликий як він сам. Паяц рухав весело руками й ногами і мило усміхався, так радісно, мов живий.
— Ах, який він гарний, який гарний! — говорив не раз хлопчик своїй бабуні. — Такий паяц певно дуже дорогий, бабуню, га?
З тяжким серцем відповідає йому на це бабуня:
— Я куплю тобі, дитинко, такого паяца, скоро лише забагатіємо.
— А коли ж то це буде? Коли ми забагатіємо?
— Незабаром, серденько, незабаром.
— І тоді я дістану паяца?
— Авжеж, дитинко, авжеж дістанеш.
— Бачиш, бабуню, я знаю певнісінько, що якби я дістав паяца, я прийшов би зараз до здоров'я.
Ця думка вертається ненастанно, і чим більше дитина занепадає на здоров'ї, чим більше йому дошкуляють болі, чим незносніше змагається кашель, тим живішим та гарячішим стає його бажання.
Стару мучить страшенна тривога душі. Тепер, коли пообіцяла хлопчикові паяца, мусить дотримати своєї обіцянки; вона знає, що може продовжить таким чином життя хлопця на яких кілька місяців. Але як? Хлопець каже правду, що такий паяц дорогий, це дарунок для багатих людей, коштує щонайменше двадцять франків, може навіть ще більше. І звідки ж їй набрати стільки золота, їй, що не знає навіть кольору золота? Двадцять франків, та це ж маєток!
Вона продає старі лахи, які подаровано їй на початку зими, але цього ледве вистачає на страву та паливо. І на тому вона ощаджує, постить, і коли хлопчик питається її: „Ти не голодна, бабуню?“, вона відповідає: „Ні, дитинко! Я їла вже раніше у сусідки“.
