Жила раз убога бабуня зі своїм малим внуком. Вони не мали нічого більше на світі, як лише взаємну любов. Бабуня мала сімдесят літ, а внук вісім. Дитина була хора, лежала вже тринадцять місяців у ліжку, а стара була слабовита аж так, що при найліпшій волі не могла працювати. На щастя допомагали їй часами сусіди з тієї вулиці і таким чином вона могла з бідою тягти життя своє і внука.
Стара називалася мама Антонія, а дитину кликали звичайно дитиною мами Антонії. Іншого імени хлопчика не знав ніхто, бо ніхто не бачив, щоб він коли грався або бігав по вулиці, як інші діти.
Хоча він хорував змалечку — він був сухітник —, все ж таки зазнав на своєму віку кілька щасливих днів. Тоді жив ще дідуньо, що працював жваво, хоч мав вісімдесят літ, ходив із ним на дальші проходи і купував йому від часу до часу корисні ліки, що заспокоювали його біль хоч на яких кілька тижнів. Але відколи стара живе тут у тій старій буді на шостому поверсі, відколи заробляє якраз лише стільки, щоб не згинути з голоду з дитиною, одним словом від вересня минулого року, а дитина з того часу вже не покидала ліжка та й не покине його мабуть більше.
Останній раз виходив він на Святий Вечір. Мама Антонія загорнула його як лише могла найліпше та провела його по бульварах, а склепи з забавками та ляльками зробили на дитину вражіння чародійної казки.
