іскрився сніг білий-білий з синюватим полиском. Це було немов друге місто, надземний Париж, завішений між порожньою темною глибиною і фантастичним місячним сяйвом.
Хоч ще не було пізно, всі вогні були погашені, ніде ані трошки диму не клубилося над дахами. Тепер ті щасливі комини, де щодня палають і тріщать дрова, можна було пізнати по чорних кружках, що насадив довкола них дим, і по теплій парі, що підіймалася з них у морозне повітря мов віддих сонного дому. Інші комини, холодні, що тулилися серед густого снігу, мали на собі ще гнізда з минулої весни, так само позбавлені тепла і життя. І в тому високому місті, білому та мертвому, попрорізуваному в усіх напрямках паризькими вулицями немов величезними ровами, тіні всіх тих коминів, неоднакових, повищерблюваних і чорних мов зимові дерева, перепліталися понад порожніми вулицями, куди ніхто не ходив ніколи крім паризьких горобців, котрих гострі, тонесенькі сліди тут і там подряпали кришталеву снігову площу. Навіть у цю пору одна купка тих завзятих малих волоцюг метушилася, скакала по берегах ринви, а їх цвірінькання було одиноким голосом, що порушував побожну тишу, врочисте очікування цього міста дахів, вкритого скрізь пуховим килимом, мов перед приходом Царя-Дитяти.
Паризькі горобці:
— Та й сучого ж сина холодно! Ніяк не заснеш. Чи кулькою стулися, чи насторощ пір'я, мороз не дає спати, так і щипає.
Один горобець /здалека/:
— Гей! ви інші, гей! Сюди живо! Я знайшов старий комин з металевою шапкою; в ньому ще пізнім вечером горів вогонь. Попритулюймося до нього, тут нам буде тепло.
Вся купка /злітається до нього/:
— Чи бач! А й справді. Якже тут добре. Якже тут тепло, — нема що й казати… Гурра з утіхи! Піу, піу… Цвір, цвір, цвір!
Комин:
— Не будете ви тихо, вуличники! Їй-богу, тільки ви одні смієте в таку хвилину, коли весь світ очікує й мовчить. Диві-
