— Якби хоч трішечки можна відпочити! — каже Анті.
Та Фомка не дозволяє затримуватися і спішить вперед зі всіх сил, хоч кров майже горить в його тілі.
Нарешті заблискотів у віддалі вогник. Фомка зрозумів, що треба б про нього повідомити тих, що лишилися ззаду, але голос його не слухає. Він знає, що треба йти до вогника, не применшуючи кроку. Він уже не чує, чи йде. Як уві сні, здається йому, що десь коло нього люто загавкала собака. Потім його думки цілковито поплуталися. Та він не випускав руки брата, а все брів наперед, тягнучи за собою зовсім обімлілого Анті. Уже немає у нього сил, та спасіння близько…
Мешканці Толкі, перестрашені незвичайним дзявкотом собак, вибігли на подвір'я, побачили хлопців і потягли їх до хати. Вже в сінях посипалися запити і оклики:
— Господи, Боже мій! Що ви за люди? Відки ви йдете в таку непогоду? Чому не відповідаєте, хлоп'ята? Господи, будь нам милостивий!… А то що ще за чоловік? Та ж він волочить за собою мертве тіло!… Видно ноги померзли серед такої божої завірюхи!
В хаті відняли неживе тіло Анні у Перту, що нічого не говорив і не розумів. Пробували відтерти замерзлу, але то не вдалося і її винесли до повітки. За той час хлоп'ята поснули в теплій хаті, а Перту сидів на припічку і бездумно дивився на вогонь.
Хлоп'ята спали довго. Аж другого вечора вони були здатні пояснити господарям, що сталося з ними у підніжжя Керо. Від Перту, хоч все ще не спав, а сидів на припічку, не добилися ні одного розумного слова. Він і лишився таким назавсігди.
Перед ранком стихла завірюха. Сонце світило знову ясно на сніжні поляни. Сніги біліли, аж за очі хапали, у підніжжя Керо, а обледенілі галузки дерев іскрилися на сонці. Ті сніги були пишним покривалом над шістнадцятьма замерзлими бідаками.
