псальми, пустилася рукава Пааво і покотилася в сніг; та Пааво навіть не помітив того. "Вперед, в ім'я Боже, вперед!" — буркотів він машинально.
Більша частина людей ще трималася на ногах. Фомка і Анті відпочили на пні і знову посуваються вперед, не знаючи де інші. Вони проходять біля жінки, засипаної при дорозі дополовини снігом.
— Чи то не мати? — з перестрахом запитав себе Фомка.
Не далі, як сто кроків, сидить Пааво. Його очі відкриті, але Фомці здається, що вони вже без життя. Шматочок хліба, що був у нього в руці, примерз видно, бо навіть не впав тоді, коли Анті легенько торкнув застиглого…
З тих, що йдуть, ллється піт, а страшна спрага пече їх нутро. Дехто пробує вхопити снігу, але від нього ломить тіло і кулить у щелепах. У всьому тілі почувається така неміч, що не хочеться далі продовжувати боротьбу; людей огортає розпука. Ще кілька напружень і з'являється повна байдужість. Нема вже ні розпуки, ні страху. Тяжкі повіки самі закриваються. Хочеться спати, а на снігу така м'яка постіль, так манить до себе! Мороз проймає тіло, але вже не мучить, а радше викликає приємне чуття. Запалі щоки надуваються і стають пухнасті. Потім темніє в очах, голова повертається легенько, але миттю все стомлюється, почувається цілковити спокій.
Фомка і Анті все ще йдуть, помагають один одному, переходячи з гори на гору. Вже йдуть по нерушеному снігові; видно нема нікого напереді, коли не видно слідів. А хтось сопе ззаду них. Анті затримується, оглядається і пізнає батька, що волочить щось за собою по снігу. На руках у нього немає дитини. "Де ж сестра, де ж мати? — хоче спитати Анті, але Фомка не дає йому на те часу і тягне вперед.
— А ти ж не бачиш, що батько нічого не тямить! — шепче він в перестраху. — Дивися, як незвичайно горять його очі! І що він волоче за собою?… Ах, ходім скоріше, ходім!…
Ідуть далі, хоч уже зовсім темно.
