мене, не будете всміхатися до мене! Алеж це страшно, страшно! Що я робитиму?
І він запитав нараз:
— Невже ви ніколи, ніколи не полюбите мене?
Вона подумала хвилинку, а потім промовила сумним, трохи втомленим голосом:
— Коли б я могла любити когонебудь, то певно полюбила б вас. Але, бачите, я не можу вірити в любов, не можу любити. Я багато роздивлялася довкола себе, ще малою дівчиною… Моя мати була дуже нещаслива, і той, кого вона любила, знівечив її життя. Всюди я бачила тільки егоїзм, що прикривався маскою любови, і все це була тільки пародія, бачте!… Я впевнилася, що все те таке погане, таке брутальне… якби ви знали!… і таке фальшиве! І звільна я дійшла до переконання, що любов така, яку я бачу в своїх мріях, не існує зовсім. Я зрозуміла, що завжди одно з двох мусить терпіти, що тільки лихі жінки бувають щасливі, тільки такі, що не мають серця і заставляють інших плакати. А я не маю в собі матеріялу на таку лиху жінку. От тим то я ніколи не хотіла особистого досвіду, бо страшенно боюся терпіння і воліла б далеко краще умерти відразу. І так само я дуже боюся зробити лихо комусь іншому. Ні за що в світі я не хотіла б бути ані жертвою, ані катом. От тим то я зробила себе зовсім байдужою, замкнула своє серце проти всяких любощів, полюбила тільки мистецтво і думку і — може саму себе. Здібність до любови завмерла в моїм серці. Я не можу — розумієте? — не можу! Зрештою на мій погляд життя не дуже то й цікаве…
Він дивився на неї з великим смутком. Йому здалося, що чує промову покійника, а тим покійником було її серце. В кінці він промовив:
— Все те правда, що ви думаєте про любов, правда взагалі… Алеж Богом клянуся вам, я люблю вас! Я радо би вмер за вас!
Вона всміхнулася своїм дуже дивним усміхом.
