де Трасі. Я знаю вас віддавна через вашу тітку, одну з моїх рідких приятельок, у якої я навіть сьогодні маю вечеряти. Леді Теквіль багато говорила мені про вас. Вона дозволяє мені добирати кольори моїх суконь, вибачає мені злочин писання і навіть вибачає мені за те, що в мене немає любовників… Ле Честер забула ще сказати, що я поступаю некоректно: ось вам і проба такого мого поступовання!
І вона почала сміятися дуже гарним, трохи сумовитим сміхом.
Так почалося їхнє знайомство. В його пам'яті все те було надто свіже, немов сталося вчора, хоча від того часу минув рік і місяць.
Від того дня вони бачились день-у-день, то в її помешканню, то у їх старої приятельки. Вони разом оглядали ґалерію з тим глибоким розумінням мистецтва, що з'єднувало їх обох, а по полудні вони їздили за місто. Але найбільше в цілій Фльоренції вона любила вид із оцього Понте Веккіо. Інколи вони приходили сюди обоє і, опершися ліктями на поруччя, вдивлялися в ті неодинакові доми.
Сент Джон зажмурив очі, потопаючи в споминах. Він знову переживав той одинокий місяць свого життя, той дивний місяць без завтра, зовсім не подібний до всього, що переживав він досі. Він любив її, любив безумно і ще й досі не перестав любити. А проте Бог один знає, який легковажний був оцей де Трасі. Його завжди дуже пестили всюди, бо у нього було лице дуже вродливе, а особливо крайня байдужість. Через те ні одна красуня не була для нього недоступною. Він ніколи не любив одну жінку довше 15 днів, а дуже рідко любив нараз лише одну. Аж оця нагнула його в ярмо!
Все у неї подобалось йому до страти розуму, а особливо
