тільки одна жорстока бабуся-заспокійниця, смерть із сонливими очима вколисує тебе.
В часі цілоденного походу я не міг займатися Крессолем, але я поручив його лікареві. Аж надвечір ми зупинилися знову. Я забажав побачити бідного малого мільйонера. Коло нош я зупинився й завагався. Моє серце стислося перед цим закритим віком. Я не тремтів під час битви, але почув страх перед оцими могильними ношами, бож вони доволі яскраво нагадували могилу. Нарешті я промовив лагідно:
— Крессоль, мій хлопче!
Велика мовчанка в середині нош.
Тоді моя рука, тремтяча злегка, відкрила помалу парусинове віко. Він лежав у ношах скулений удвоє, поморщений наче в'ялена риба. Його відкриті сині очі мали вираз дикого перестраху.
Він умер, так як умирає багато інших під час тих страшних поворотів після битви, на тім проклятім, варварськім цвинтаровім шляху. Йому дали згинути як собаці, без крихти повітря, без краплі води. Але в руках він тримав складені в гарнім порядку свої папери про мільйонову спадщину.
Мене охопив гнів, безсилий, п'яний гнів на жорстокість і немилосердність людської долі, на глупу жорстокість, на злобну іронію долі цього чоловіка!
Його поховали того самого вечора, коли добре потемніло, щоб араби не побачили цього місця. А що зовсім не було можливо випростувати його тіла, то мусіли поховати його так, як був, у сидячій позі, в дивовижно малій, квадратовій могилі.
