Другого дня у нас була битва. Це був мій перший вогонь. Ще досі я пригадую собі дуже докладно те дивне почуття, яке тоді заволоділо мною. Мені було дуже зимно; мене проймав той прикрий і дошкульний холод, що походить із величезної втоми та довгого безсоння. Я не міг ніяк отрястися з одубіння — страшного одубіння, що стискало мій череп, мов здоровенна жменя якогось велетня. Я нерішуче, якось неясно і трохи неспокійно запитав себе, як буду вести себе під час битви? Чи може мене опанує страх? Але скоро я побачив ворога перед собою, того ворога швидкого, невловимого мов привид, у білих бурнусах, розпущених на вітер, що летючи шелестіли під синім небом мов хоругви, з тими тонкими, довгими стрільбами мов тиками, з тими хрипливими та пискливими окриками… Коли я почув ті особливі тони, той жалібний свист, який справляють кулі на леті, — мій Боже! Тоді я зрозумів, що страх не опанує мене!
В мені не лишилося ані крихітки того, що мучить і нівечить нас у житті. Я почуваю себе не особовим, сильним, згущеним в одну — однісіньку могутню ідею: зберегти життя моїх двадцяти п'яти вояків. Я ані на хвилину не подумав, що можу вмерти, я забув про це цілковито. Я тільки хотів, щоб моїх двадцять п'ять вояків не померло з моєї вини.
Довкола нас літали кулі з гострим свистом, зблизька і здалека. Їх було без ліку, вони налітали ненастанно, бренячи, сичачи, звільна або нагло; вони наближалися, минали, віддалювалися з якимось любим, проймаючим, дивним дзижчанням; часом одна впаде сухо й коротко, то знову інша бренить тихо, неясно й коротко. Здавалося, що нас обсіли нараз якісь незримі духи, легкі, насмішливі, жорстокі — це був несказанно страшний гомін чогось живого ось тут довкола нас, поміж нами, чогось величезного і незримого.
Побивши значне число тих невірних і розсипавши решту по пустині, ми стали відпочивати, і в тій хвилині мені пригадався малий Крессоль. Я почав шукати його, але зразу не міг зна-
