Його дитяча постать набрала якогось урочистого виразу і він промовив дуже поважним голосом:
— Я одержу спадщину, пане поручнику!
Ця відповідь розвеселила мене дуже. Я подумав, які то різні пропорції приймає одна і та сама річ відповідно до людини, що дивиться на неї. І так для цієї нерозвитої душі яканебудь фарма з коровами і свиньми, що дістанеться йому в спадку, буде чимсь дуже великим і факт — одержати в спадку ці маловартісні речі є для нього якимись святощами.
Я сказав знехотя:
— О, ти дістанеш спадщину!
Він відповів ти самим набожним тоном:
— Так, пане поручнику! Ото моя бабуся тішитиметься!
Він повторював ті стереотипні слова притишеним голосом, мов рефрен колискової пісні. Цей вояк заховав у собі вдачу малої дитини. Зацікавлений тим, я запитав:
— Ти дуже любиш свою бабусю?
— Чи дуже люблю її? Мій Боже! Чи дуже люблю її?… Це ж головне. Я ж задля неї тішуся тією спадщиною.
Гарний був цей вояка з тими ясними очима, повними щирости. Він говорив далі:
— Я хочу купити для неї на її старі літа гарну палату, таку, як мають старі багаті бабусі.
Я подивився на нього остовпілий. Але в тій самій хвилині я зрозумів, що це сон зломив бідного хлопця і що він висловлював свої сонні мрії. Та проте я запитав його попросту:
— А скільки ж ти дістанеш тієї спадщини, мій хлопче?
Він відповів:
— Я одержу три мільйони.
І він розповів мені дуже дивоглядну історію, одну з тих щасливих і рідких пригод, що трапляються раз на сто літ і видаються такими неправдоподібними, що люди називають їх не інакше як "пригодами з романів". Це несправедливо, бо пригоди дійсного життя бувають не раз ще дивніші, ще більш не-
