— Неструджені вихованки всеплодючої землі, змилуймося над жінкою Амура, прегарною дівчиною, і допоможім їй у небезпеці з властивим нам поспіхом!
Напливають одні за одним юрби шестиніжних комашок і з невимовним поспіхом розбирають усю купу, а розділивши окремо кожний рід збіжжя, швиденько щезають з виду.
На початку ночі Венера, підпоєна вином і обвіяна пахощами, вертається з подружньої вечері, маючи всю стать обвиту блискучими рожами. Побачивши справне виконання дивної праці, вона промовила:
— Не твоя це праця, паскудо, ані твоїх рук, але того, кому ти на своє і його лихо сподобалася.
Венера, кинувши їй шматок сухого хліба, розляглася на своїм ліжку.
Тим часом Амур, сам замкнений під сторожею в нижній частині дому в самітній спальні, був під гострим дозором, почасти тому, щоб не погіршив стану своєї незгоєної рани, а почасти тому, щоб не міг зійтися зі своєю улюбленою. Отак проминула ніч обох закоханих, розлучених під одним дахом і відокремлених від себе.
Та ледве лише засвітало, Венера покликала до себе Псіхею і промовила до неї:
— Бачиш оцей ліс, простертий понад довгими берегами пливучої ось тут ріки, якої джерела випливають з оцієї гори. Там блукають вівці з блискучою і квітучою золотою вовною, пасучися без пастуха. Іди туди і будьяким способом принеси мені жмут вовни із того багатоцінного руна.
Радо подалася Псіхея в дорогу, не так того, щоб виконати наказ, як того, щоб знайти вихід із свого нещастя, кинутися з високого берега до ріки. Але з ріки зашепотіла до неї лагідними музикальними тонами, легеньким шелестом з божого надхнення ароматичного повітря зелена тростина, віщуючи так:
— Псіхеє, діткнена стількими нещастями, не смій плямити мою святу воду твоєю невільною смертю і не спішися шукати
