і згинула так само кинувшися униз зі скелі.
Тим часом Псіхея, блукаючи від міста до міста, шукала Амура, а він хорий від рани завданої лямпою лежав у покою своєї матері. В ту пору білісінька морська мева, що плаває на своїх крилах по морських хвилях, пронирла щодуху в найглибшу безодню Океану. Там зупинившися біля Венери, що бавилася купанням та плаванням, сповістила її про те, що син її хорує на тяжку рану, лежить і не знати чи видужає, що вже в устах усіх народів кружляють різні недобрі вісті про всю родину Венери, що буцім то твій син волочиться десь у горах, а ти плаваєш собі в морі, а між людьми не стало вже ані розкоші, ані ласки, ані принади, а сама незугарність, простацтво та брудота; нема весіль ані сватань, нема щирої приязні ані дитячої любови, а тільки безмежна сила помий та мерзота якихось невмитих та смердючих зв'язків.
Отак джеркотала оця балакуча цікавенька пташка до вух Венери, паплюжачи добру славу її сина. Венера дуже розсердилася і скрикнула раптом:
— То так! То вже мій любий синок має якусь приятельку. А ну, скажи ти мені, що сама одна служиш мені по щирості, ім'я тієї, що звела мого недолітнього та невбраного хлопця? Чи то яка з громади Німф, чи з числа гір, чи з хору Муз, чи з почту моїх Ґрацій?
Не змовчала балакуча пташка.
— Не знаю, пані. Здається, що це смертельна дівчина, в яку він закохався. Коли не помиляюся, вона зветься Псіхеєю.
Обурена Венера скрикнула грізним голосом:
— Псіхея? Оця суперниця своєю красою, що присвоїла собі моє ім'я? Коли він справді любить її, то не диво, що мусить уважати мене за звідницю, яка вказала йому цю дівчину для її пізнання.
Розвідавши оце, швидко виринула з моря і подалася до своєї золотої палати і, заставши там хорого сина, вже в дверях закричала проймаючим голосом:
