Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/231

Цю сторінку схвалено


Сам перед ним і Юпітер тремтить і боги всі трусяться,
Страх і підземних пройма, стисла жахається тьма.

Король, колись щасливий, почувши вислів святої вирочні, з важким смутком подався додому і виявив своїй жінці прикази нещасливої долі. Ідуть довгі дні нарікань, плачі та лементи. Та вже настигає жахне сповнення долі: скликано вже дружок нещасливої дівчини на її похоронне весілля; вже меркотить у попелі світло понурої, чорної похідні, а голос шлюбної сопілки міняється на жалібний лідійський мотив; спів веселого Ґіменея кінчиться сумовитим завиванням, а панна молода обтирає сльози своїм червоним рубком. Все місто плаче над сумною долею безталанного дому; всі публічні справи спинилися задля загальної жалоби. Та конечність послуху небесному наказові гнала нещасну Псіхею на призначе їй місце кари.

Відправивши з найбільшим смутком шлюбний обряд, увесь народ в урочистому поході попровадив її немов на похорон, і заплакана Псіхея пішла не то до шлюбу, не то до могили. Коли засумовані батьки, вражені таким нещастям, отягалися з доконанням безбожного злочину, сама дочка отак промовила до них:

— Чого ж мучите себе у вашій старості щоденним плачем? Чого рвете свої душі і ще більше мою душу оцими частими риданнями? Чого зневажаєте моє почесне лице безплідними сльозами? Пощо зі своїми очима вибираєте й мої очі? Пощо вириваєте собі сиве волосся? Пощо товчете свої груди? Чи ж це ваша велична заплата за мою преславну красу? Прибиті горем запізно почуваєте смертельну рану безбожної заздрости. Коли люди величали мене божеськими почестями, коли однодушно називали мене новою Венерою, тоді вам було вболівати, тоді плакати, тоді ридати за мною, як за померлою. Тепер я чую, тепер бачу, що я згинула за те, що назвала себе Венерою. А тепер ведіть мене і поставте на тій високій скелі, яку призначила мені доля. Спішно мені до того щасливого шлюбу, спішно побачити того благословенного мужа. Чого ж я гаюсь, чого ж