пинився, захитався серед хвилевого натовпу, а потім рушив далі. Маттія Скаффароля зайняв опорожнене місце. Два свояки підняли зомлілого чоловіка і занесли до близької хати.
Анна де Чеузо, бабуся, що славилася умінням гоїти рани, оглянула криваву, розтовчену руку, похитала головою і мовила:
— Я тут не пораджу.
Її знань не вистачало на вигоєння такої рани. Уммалідо прийшов тим часом до себе, але не відкрив уст. Сидячи, він спокійно дивився на свою рану. Рука звисала, ба кістка була зламана і потрощена назавсігди. Два чи три селянина прийшли побачити скаліченого. Кожний, словами чи рухами висловлював ту саму думку. Уммалідо запитав:
— Хто ніс святого?
— Маттія Скаффароля, — відповіли йому.
— А що там тепер діється? — запитав він ще раз.
— Правлять вечірню при музиці.
Селяни попрощалися з ним і пішли на вечірню. Із сусідньої парафії привезли великий дзвін.
Один свояк поставив коло раненого миску з холодною водою і промовив:
— Промочуй тут руку. Ми вернемось незабаром. Ідемо послухати вечірню.
Уммалідо лишився сам. Гук дзвонів розлягався сильніше і живіше. Денне світло почало пригасати. Оливкове дерево, хитане вітром, стукало гілками в низеньке вікно. Уммалідо почав занурювати свою руку в воду чимраз далі. В міру того, як з неї стікала кров і відпадали бульбашки запеклої крови, показувалося її скалічення чимраз страшнішим. Уммалідо думав:
— Усе дарма. Пропала рука. Святий Ґонзальве, я жертвую її тобі.
Він узяв ніж і вийшов з хати. Вулиці були порожні. Всі побожні пішли до костьолу. Понад дахами бігали хмари, облиті фіолетовим вересневим сумерком, і на бігу приймали фор-
