Замість відповіді олень ступив до неї два кроки і погрозив їй своїми страшними рогами, що звивалися мов бурі гадюки. І Бібліс зрозуміла, що оця ланя, так само як і вона, йшла на зустріч із своїм милим і що безхосенно числити на послух тих, у кого сердечна пристрасть захопила вже всю душу.
Бібліс вернулася назад, але зараз же заблудилась. Вона зайшла на нову стежку, що нагло спускалася в непрохідну гущавину. Її бідні, маленькі, втомлені ноги оббивалися об каміння, кололися об коріння, ковзалися по бурому килимові сипких ялових шпильок. На однім закруті покрученої стежки, що йшла понад потоком, вона зупинилася перед двома божеськими істотами.
Це були дві німфи з різних сфер: одна опікунка лісів, а друга весняних повенів. Ореада принесла Наяді свіжі жертви одержані від людей, і обидві купалися в потоці і плюскотали обнявшися.
— Наядо, — сказала Бібліс, — чи ти не бачила сина Ціянеї?
— Бачила. Його тінь пролетіла наді мною. Це було вчора перед заходом сонця.
— Звідки він ішов?
— Не знаю.
— Куди пішов?
— Я не слідкувала за ним.
Бібліс зідхнула глибоко.
— А ти, — сказала вона до другої німфи, — чи не бачила ти сина Ціянеї?
— Бачила далеко відси серед гір.
— Звідки він ішов?
— Не знаю.
— Куди пішов?
— Я забула.
А потім, випростувавшися посеред бистрої води, вони промовили:
