Говорячи ті останні слова, вона похилилася над джерелом.
— Таточку! — скрикнула вона. — Таточку! Де є Каунос? Скажи мені!..
Шум води відповів:
— Далеко…
Перелякана Бібліс запитала живо:
— А коли ж він вернеться? Коли вернеться сюди?
— Ніколи! — відповіло джерело.
— Він умер?.. Він умер?..
— Ні.
— А де ж мені знайти його?..
Але джерело не сказало нічого більше. Тихе дзюрчання струмка було одностайне. Не було ніякої божеської подоби в тій пречистій воді.
Бібліс схопилася, побігла. Вона знала стежку, якою пішов Каунос з матір'ю. Це була вузенька доріжка, що вилася від дерева до дерева і губилася в гущавині. Вона не часто ходила нею, бо доріжка вела через яр, де жили гадюки і люті звірі. Але тепер її туга була сильнішою від страху. Вона бігла так, як тільки могли здужати її босі ноги.
Ніч не була темна, але тінь при місяці така чорна, що поміж грубезними деревами Бібліс могла йти тільки помацки. Вона дійшла до місця, де стежка розходилася на дві сторони. Як знати, куди йти? Припавши на коліна, вона довго шукала, чи якийсь слід не наведе її на добру стежку. Земля була суха дуже. Бібліс не могла побачити нічого. Але коли підвела голову, побачила Гамадріаду з зеленими грудьми, що захована в листі дуба придивлялась до неї з посмішкою.
— Ох, — скрикнула Бібліс, — куди він пішов? Коли ти бачила, скажи мені!
Гамадріада простягла праворуч скою гіллясту руку. Бібліс подякувала їй щирим поглядом.
Вона йшла ще довго цієї ночі. Стежка тяглася без кінця, ледве помітна під опалим листям. Вона йшла, звиваючись раз-
