Ось я встаю, але не пускаю його руки. На його лиці миготить щось, мов слабенькі блудні вогники. Якась тінь пробігає по ньому. Неначе тінь птаха, що пролетів десь високо. Він спить так спокійно, віддих іде так мірно, правильно.
На столику край його голови світиться лямпа. Вона закрита умброю. На умбрі, оберненій до мене, танцює паяц у шапці з дзвіночками. Стуленим вахлярем він б'є невеличкий бубон. Його лице погане-препогане.
Я дивлюсь і дивлюсь на лямпу, без руху, щоб ані найлегшим шелестом не збудити пораненого. Його рука все ще спочиває в моїй. На мене налягає непоборима втома. Ті безконечні польові варти, моя команда останньої ночі, страшенні напруження, цілоденні лежання в мокрих ровах для ненастанної оборони, всі ті вражіння в молодому серці… в часі битви… Не можу… держати… голови… Вона хилиться, хилиться…
А передо мною танцює і скаче паяц. От розгулявся…
Я також танцюю з паяцом. Я не хочу, але мушу…
Паяц моргає до мене. Іду за ним, заглядаю у глибокий, великий гроб. А з гробу простягаються до мене тисячі голих рук. Пальці позакручувані судорогою. Такі руки бачив я не один раз на полях битви.
Паяц сміється… Мені хочеться побити його… Проклятий! Закрий, закрий гріб…
Нараз я пробуджуюся. Рука мого товариша все ще спочиває в моїй. Боже мій, що це таке? Вона вогка, липка, не холодна і не тепла… ще крихітка тепла, як у вистиглій печі. Його лице на лівім боці скорчилося… Його очі… "Гельмедорф! Гельмедорф!" — кричу я і кидаюся на нього. Відчинилися двері. Сестри-жалібниці входять стиха, лагідно. Одна, старша, нахиляється до мене. Обнімаю її, як син рідну неньку. Вона говорить до мене так сердечно, лагідно, спокійно, говорить таким рівним акцентом, а на її грудях я хлипаю мов десятилітній хлопчина.
