Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/211

Цю сторінку схвалено

чити нас — і ми всі будемо в пастці. Щось хруснуло. Це я посеред барикади зав'яз чоботом між спицями колеса. Удалося мені якось вивільнитися. Моя команда пробиралася за мною. Ми всі перелізли і стоїмо на подвір'ї. Ворога нема. А тепер усе мусить зробитися мигом. Я беру Барраля і десять вояків і розставляю їх перед будинками для забезпечення тих, що мають доконати підпалу. Затаївши в собі дух, я вслухуюся в пітьму і нічну тишу. Поруч мене ліворуч стоїть Барраль, праворуч Ганзен. На хвилину виринув місяць. Я глянув на Барраля, глянув на Ганзена: їхні лиця бліді, мов стіна, але напружені. Ганзен шепче стиха:

— Пане ляйтенанте! Пане ляйтенанте!

— Що таке?

— Ось спаги[1] перед нами.

— Що ти верзеш, Ганзен!

Ще не палає пожежа. Аж ось блиснуло у фортеці перед нами і мов на даний знак пролетіли над нашими головами геть до табору величезні ґранати. Вони лишають по собі довгі огнисті смуги. В люках казематів мигоче тут і там синє світло.

Ось підлетіла одна одинока ракета; там, за пів милі далі, звилася несподівано друга. А поза тим так тихо, так тихо.

Та ось за нами вибухає полум'я… здержувані крики… Свиня заквичала жалібно.

— Ганзен, скоч но зараз там і заколи ту свиню, щоб ані голосу не подала.

— Слухаю, пане ляйтенанте!

Шарах! Шарах!

Моє доручення виконано. Я повідомив, куди треба.

— А знаєте вже, що Гельмедорф цієї ночі тяжко поранений відламком ґранати? — каже мені полковник.

— Ні, пане полковнику, не чув про це. А чи рана смертельна?

 
  1. Турецькі вояки з Африки, що служили у французькім війську.