товані, мовчки, немов засоромлені високою почестю своєї функції. Думки потроху мішалися в їх головах. Вони були надзвичайно сильні, а в очах горіло полум'я фанатизму; в ухах мали золоті обручки, мов жінки. Від часу до часу вони обмацували свої пястуки і мускули на руках вище ліктів, немов бажали зміркувати свою силу; потім вони обмінювалися тихими усміхами.
Статуя патрона, бронзова і порожня в середині, чорнявого кольору, з срібною головою і срібними руками, була величезна і дуже тяжка.
Матталя промовив:
— Чи всі ми тут?
Довкола них тислися люди, щоб ліпше бачити. Шибки в костьолі бряжчали при кожнім подуві вітру. Костьольна нава була повна диму кадила і живиці. Здалека доносилися гуки музики і знов затихали. В тім набожнім шелесті в серцях вісьмох людей ріс якийсь захват. Вони були готові, простягли руки, а Матталя промовив:
— Раз!.. Два!.. Три!..
І вони злучили в одно свої сили, щоб підняти з вівтаря статую святого. Але вага була страшенна і статуя похилилася на лівий бік. Люди не здужали ще обхопити руками підстави так, щоб обкліщити її міцно. Вони зігнулися як луки, щоб підперти її. Але Біаджіо де Кліші і Джіованні Куро, менш зручні, попустили якось і статуя нагло перехилилася на їх бік. Уммалідо скрикнув:
— Держіть! Держіть! — загула юрба довкола них, бачучи святого в небезпеці.
Великий шум, що доходив із площі, заглушив їх голоси.
Уммалідо припав на коліна, маючи праву руку прискімлену бронзою. В тій поставі, не встаючи, він не зводив очей із своєї придавленої руки. Його зіньки розширилися і були повні перестраху і болю, але він не кричав. Кілька крапель крови накапало на вівтар.
