Коні без їздців, волочучи поводи, часом з сідлами під животом, бігали довкола нас. Звільна причалапав мул і, зупинившися перед генералом, почав шукати трави на землі. На його хребті пришнуровані були два сідла з поруччями, а в кожнім сідлі неживий француз. Пришнуровані поясами, вони сиділи плечі до плечей, позвішувавши голови назад так, що лицями зазирали один на одного. Горішні губи були трохи підняті — здавалося, що сміялись один до одного.
А генерал як стояв, так і стоїть без руху.
Аж ось із правого крила надбіг шеф штабу, що стояв там для докладного перегляду. Їздець і кінь від ніг до голови забризкані болотом. Полковник їхав, мабуть, скаженим галопом. З коня валила пара, спід рубців шабраки і за задніми вилицями стояла біла піна. Важко працювали боки, здавалося, що він от–от звалиться з ніг.
Ми з цікавістю придивлялися до полковника, коли він зупинився коло генерала. Видно було по ньому, що справа стоїть добре. Поки він говорив з генералом, то шукаючи і знаходячи щось на мапі, то показуючи пальцем на битву, надлетів з лівого крила ординанс. Його кінь був зовсім знищений, не міг навіть вискочити на горбок і гепнув на землю разом із їздцем. Обидва перекрутилися на землі наче якийсь клубок. Та в тій хвилині з цього клубка вихопився молодий офіцер від стрільців з гарними чорними вусиками і з поламаним при випадку чаком. Він пролетів повз нас, зі сміхом кинувши нам: "Добре йде! Добре йде!". Під час короткої дороги до генерала він дістав пару сніжнобілих рукавичок і силкувався надіти їх на руки, поки добіжить. Та тільки ліву встиг надіти. З тим самим усміхом, з яким гнав попри нас, склав рапорт головному комендантові, а той приязно подав йому руку. Потім вискочив на невеличкого берберійського коня, якого тим часом зловив йому ординанс, прийняв від нас останній шматок холодної печеної курки, який ще був у нас, і весело погнав геть, по дорозі жуючи м'ясо, а правою рукою силкуючись вигладити фалди
