зом зняли капітана генерального штабу з коня і злегка поклали на землю. Ще раз зирнув я на його бліде, закривавлене лице; напівзомлілий він ще рухав губами: батбатбатбат… хотів сказати: "Батарея наперед!.." О ти щира, люба душе!
Не було що тратити ані хвилини часу. Я скочив назад до капітана. І він уже зважився. Значить, наперед!
— Не оглядатися! Не оглядатися! — крикнув капітан. Ми обидва яко мога найшвидше рушили наперед. Раз тільки я озирнувся. Колеса крутяться і скриплять раз високо, в повітрі, то знову геть внизу; гармати і осі раз скісно, то знову прямо, трупи й ранені в'ються під колесами, канчуки ненастанно лускають по кінських хребтах, лютість, розпука, прокляття, співи, крики. Ось батарея виїжджає на горб. У спицях коліс волосся, мозок, кров, кишки, шматки уніформ. Та батарея вся уже на горбі. Відпрягають. Набивають. Направляють. І: "Перша гармата — пали!". Дим стелеться густо перед ляфетами, ефекту не можемо бачити. Але вже по другому стрілі просвистіла над нами ворожа ґраната. Це нашій батареї гостинець. Батальйони можуть розвернутися. Попрощався я з капітаном і поїхав назад до генерала, оминаючи страхітливе провалля. Коли я прибув, сказав мені головний комендант ласкаве слово. І я знову зайняв своє місце серед штабу.
А генерал усе ще стояв без руху. За нами роздавалися часті кавалерійські сиґнали "тропа". Ми не могли бачити швадронів, але мені живо вчувалося шалапання, сапання, брязкіт. Крики команди долітали до мого вуха: га-гов… га-гов… і чимраз слабше і слабше: га-гов… Чулося все те, що робить такими поетичними рухи кінного полку, а особливо, коли сам чоловік є в ньому. Я чув усе те виразно, хоча довкола нас гоготіли ненастанні громи. Серед того грому розлягалися пискливо постріли батареї, яку я оце припровадив на горбок. Вона стояла недалеко від нас. На просторі чотирьох миль клекотів карабіновий вогонь, лопотів зовсім так, як кип'яток у величезному розпаленому кітлі.
