стоїть одно одиноке дерево, бачите його?
— Слухаю, ексцеленціє. — Я заходився заспокоювати свого коня, що живо рвався наперед.
— Їдьте до 97–ої легкої батареї, нехай зараз займе там становище і палить. Зрозуміли мене?
— До послуг, ексцеленціє.
— Їдьте самі з батареєю на горбик і виясніть шефові батареї ситуацію.
— Слухаю, ексцеленціє.
І вже я в дорозі до батареї, що стояла тільки кілька хвилин шляху від нас для спеціяльної розпорядимости головного коменданта. Дорога була препогана. Треба було скакати через рови та окопи. Мій невеличкий гусарський кінь раз плив, то знову дряпався вгору насипами. Далі, далі! Що значить рови, хоча б і які широкі, що значить усякі завади в часі битви! І я нарешті бачу батарею. Вже здалека махаю хусткою. Шеф батареї зрозумів це. Видав команду; я зміркував це по рухові й поранню, що зчинилося коло гармат. Потім полетів вихром до мене в товаристві трубача. Ми зустрілися; його лице спалахнуло, коли я передав йому наказ — рушати вперед. Трубач щодуху погнав уже до батареї, щоб від капітана передати найстаршому офіцерові наказ — вести за нами батарею як можна найшвидше. Капітан і я пустилися тропом наперед, та так, щоб не відбігати занадто від батареї, що мусіла переборювати багато труднощів терену. Я знав дорогу раніше. Ми мусіли переїхати вузький, короткий та глибокий вивіз, якраз настільки широкий, що одна гармата за одною могла проїхати. Їхати по дві вряд не було місця. Ліворуч від того вузького провалу, навіть коли минути скелястий терен, було багно і мокрі сіножаті; ані артилерія, ані кіннота не могла туди рушитися; праворуч треба було б обгинати велике коло і тратити багато часу. А батальйони! батальйони! — не сходило у мене з думки. Там людей валить десятками. Коли б тільки наша батарея стала на своїм місці, то зараз французька артилерія мусить звернутися про-
