го коня, сполошеного страшенним лускотом, і об'їхав раз пологу вісімку.
Штаб стояв на тім самім місці. Страшенно покаліченого трупа прикрив штабовий ординанс різнобарвною ковдрою, що лежала перед палаючим будинком. Довкола тієї ковдри лежали повикидувані з хати речі: млинок від кави, клітка з канарком, що цвіркотав і весело, не зважаючи на погане становище, дзьобав свою порозсипувану поживу, побиті вази, образи, подушки, цигарниця з вишиваною торбинкою, гребінь, цукерниця і купа іншого домашнього посуду і всяких потрібних і непотрібних речей. Зрештою ніхто з нас не був поранений. Ґраната мусіла луснути на ґудзі сідла капітанового коня. Від часу до часу пробреніла якась блудна карабінова куля, підсвистуючи понад нашими головами. Ось одна вдарилася об паркан. Цуп! — стукнула злегка, мов жовна дзьобом об дерево.
Генерал стояв без руху. Його поважне, задумане лице було бліде. Чим дужче працювала його думка, тим більше він панував над собою назовні. Ми, офіцери, раз-у-раз дивилися в біноклі і перекидалися короткими увагами.
Ранені шкутильгали попри нас або їх несли.
День був сірий, понурий, але добру видимість тільки десь колись заслонювали тумани від пострілів. Ми могли бачити виразно перед собою, праворуч і ліворуч обопільні лінії і колони вояків, що розбігалися, коли підходили під вогонь ґранат.
Нараз уся наша увага звернулася на три піші батальйони на захід від нас. Вони йшли бік-о-бік вузьким видолинком, купчилися якось безрадно і не могли розвернутися. Нам здавалося, що вони маршували розгорненими колонами до середини; компанійних колон не могли зформувати через стрімкі стіни видолинка. Мов з відра сипалися на них ґранати. І генерал побачив це. Він обернув голову до нас і назвав моє ім'я. Майже одним скоком із свого місця я був коло нього.
— Екснеленціє! Бачите цей невеличкий горбок праворуч від нас? — Він показав його, держачи бінокля в руці. — Там
