Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/203

Цю сторінку схвалено

Десь колись зашумить вітер, зашелестять гілки, не то жалібно, не то байдужно. Це шуміла вічна пісня резиґнації — смерти.

 
—     *     —
 
II. Чари полудня
 

Між дванадцятою й першою йшла битва. На горбі, близько одного дому, що палав, полишений мешканцями, стояв головний комендант, спершись обома руками на ґудз сідла, стояв без руху оце вже півгодини.

Штаб стояв заслонений за домом. З усіх боків, швидко один за одним прибігали і вибігали на мокрих конях адьютанти, ординансові офіцери й ординанси з донесеннями. Ординанси мали донесення написані олівцем на картках. Генерал всував ті чотирикутні картки в торбинку при сідлі, навіть не прикликаючи до себе одним рухом руки нікого з офіцерів, що стояли за ним. Він усе ще стояв без руху, тільки інколи прикладаючи бінокля до очей або заглядаючи до мапи. Його великий темно–каштановий кінь жував ненастанно ліву трензлю і часом кивав головою. Серед нас луснула ґраната і розшарпала на шматки одного штабового капітана. Його кінь став високо на задні ноги, замахав у повітрі передніми копитами і впав на землю страшенно пошматованим. Ми всі мимовільно на хвилину розскочилися в різні боки. Один офіцер під'їхав до генерала, щоб сповістити його про смерть капітана, якого він цінив дуже високо. Генерал лишився без руху, тільки поплескав по шиї сво-