— Граф Ф., — промовив він, — заїхав і велить повідомити про своє прибуття.
— Граф Ф.! — скрикнули обидві жінки враз, із одного здивовання впадаючи в друге.
Маркіза крикнула:
— Замкніть двері! Для нього нас немає дома! — Встала, щоб зараз самій замкнути кімнату і власне хотіла випхати вістуна, що стояв їй на дорозі, коли в тій хвилині до кімнати увійшов граф, у тім самісінькім військовім мундирі, з орденами і при зброї, яку мав на собі в часі здобуття фортеці. Маркіза готова була, бачилось, провалитися крізь землю, вхопила хустку, яку лишила була на кріслі, і спрямувалася втікати до бічної кімнати, але пані Ґ., вхопивши її за руку, крикнула: "Джульєтто!" — і, мов здушена думками, урвалась її мова. Вона несхитно вперла свій зір у графа і повторила:
— Прошу тебе, Джульєтто! — і потягла її за собою, — кого ж властиво чекали ми?
Маркіза, обертаючись, нагло крикнула: "Ну? Аджеж не його?" — І зором, заіскреним мов блискавка, вдарила в нього, тим часом як по лиці перебігла смертельна блідість. Граф припав перед нею на коліно; права рука спочивала на його серці, голова злегка була схилена на груди. Отак він стояв і запаленівшися дивився униз перед собою і мовчав.
— Кого ж іншого? — сказала полковниця, ледве дихаючи, — кого іншого, ми безглузді, як не його?
Маркіза стояла над ним наче остовпіла і промовила схвильовано:
— Моя мамо, я одурію!
— Ти дурна, — відповіла мати, прихилила її до себе і шепнула їй щось до вуха. Маркіза обернулася і, затуляючи лице обома руками, повалилася на софу. Мати скрикнула:
— Нещасна, чого тобі треба? Що таке сталося, на що ти не була приготована?
