— Заспокойся! — Бо власне чула, як щось, хлипаючи, наближалося здалека. — Він уже йде!
— Де? — запитала маркіза і почала прислухатися. — Тут хтось під дверима, це сильне…
— Егеж, — відповіла пані Ґ.. — Він хоче, щоб ми відчинили йому двері.
— Пустіть мене! — скрикнула маркіза і зірвалася з крісла.
— Ні, коли мене любиш, Джульєтто, — сказала полковниця, — то сиди!
І в тій хвилині ввійшов комендант, притуляючи собі хустку до очей. Мати заступила свою дочку, обернена до нього плечима.
— Мій найдорожчий таточку! — скрикнула маркіза і простягла руки до нього.
— Ану з місця! — сказала пані Г.. — Чуєш?
Комендант стояв у кімнаті і плакав.
— Нехай перепросить тебе, — сказала пані Ґ. далі. — Пощо такий запальний! І пощо такий упертий! Я його люблю, але люблю й тебе, шаную його, але й тебе шаную. А коли прийде до вибору, то ти ліпша від нього і я лишуся з тобою.
Комендант зігнувся в дугу і ревів, аж стіни лунали.
— Алеж Боже мій! — скрикнула маркіза, подалась назад перед матір'ю і вийняла хусточку, щоб і собі дати волю сльозам. Пані Ґ. сказала:
— Він не може лише прийти до слова! — відступила набік. Тоді маркіза встала, обняла коменданта і просила його, щоб заспокоївся. А сама плакала ревними сльозами. Запитала його, чи не хоче сісти? Хотіла посадити його на крісло, та він не відповідав нічого, не рухався з місця і не сідав, а лише стояв, похиливши лице глибоко до землі, і плакав. Маркіза сказала, випростовуючи його, наполовину обернена до матері, що він готов захорувати. І в самої матері, бачилось, почало не ставати стійкости, коли він не переставав ридати зовсім конвульсійно. Та коли комендант нарешті при повторних просьбах дочки сів,
