повела її з пошаною до покоїв свого дому.
— Моя найдорожча мамо, — сказала вона, посадивши матір на софі, і продовжувала стояти перед нею, обтираючи свої очі ще повні гарячих сліз, — що це за щасливий випадок, якому завдячую вашу неоціненну появу.
Пані Ґ. сказала, ніжно обіймаючи дочку, що хотіла їй лише сказати, що приходить просити у неї пробачення за жорстокість батька, за жорстокість, з якою її випхано з батьківського дому.
— Пробачення! — перервала її розмову маркіза і хотіла поцілувати її руки.
Полковниця Ґ., не допускаючи цих поцілунків, говорила далі:
— Бо не лише надрукована в останніх газетах відповідь на відоме оголошення насунула мені й батькові переконання про твою невинність; мушу ще виявити тобі, що він сам уже на наше велике і радісне здивовання вчора показався у нашому домі.
— Хто показався? — запитала маркіза і сіла поруч матері. — Який він показався? — і в очікуванні напружила кожну свою рисочку.
— Він, — відповіла пані Ґ., — автор тієї відповіді, він сам особисто, до кого була звернена твоя відозва.
— Ну отже, — сказала маркіза зі спокійно хвилюючими високими грудьми, — хто ж це? і ще раз: хто ж це?
— Це…, — відповіла пані Ґ., — я хотіла б, щоб ти відгадала це. Бо подумай собі: вчора, коли ми сиділи при чаю і якраз читали цю чудну газету, до покою заходить дуже докладно знайомий нам чоловік і з виразом розпуки кидається до ніг твоєму батькові, а потім і мені. Ми, не знаючи, що думати про це, взиваємо його, щоб говорив. Тоді він сказав, що сумління не дає йому спокою, що він той огидник, який ошукав паню маркізу, і мусить знати, що ми думаємо про його злочин, а коли має впасти на нього наша помста, то він сам прийшов піддатися і
