руками, впала зовсім на лице і обхопила її коліна.
— Коли бездоганне життя, — скрикнула вона, і біль додав їй проречистости, — ведене по вашому взірцю, дає мені право на вашу пошану, коли у ваших грудях промовляє за мною бодай материнське почуття хоч доти, доки моя вина не буде виказана ясно як сонце, о! то не покидайте мене в оцих страшних хвилинах!
— Але що ж так занепокоює тебе? — запитала мати. — Чи нічого більше, як лише оречення лікаря? нічого більше, як лише твоє внутрішнє чуття?
— Нічого більше, мамочко, — відповіла маркіза і поклала руки на груди.
— Нічого, Джульєтто? — допитувала мати. — Подумай. Провина, хоч і як невимовно боліла би мені, все таки утихла би, і я остаточно мусіла би вибачити її; та коли б ти, щоб оминути мій материнський докір, могла видумувати казку про переворот у всесвітньому порядку і обтяжувати себе богохульними клятьбами, щоб нав'язати її моєму серцю — ах, надто схильному вірити тобі, — то це було б огидно; я ніколи не мала би вже серця до тебе.
— Щоб царство спасіння колись так відкрилося мені, як моя душа відкрита перед вами! — скрикнула маркіза. Я не затаїла перед вами нічого, моя мамо.
Ці слова, вимовлені з натиском, зворушили матір до глибини душі.
— О Боже! — скрикнула вона, — моя любесенька дитино! Як мені жаль тебе!
Підняла, поцілувала і притиснула до своїх грудей.
— І чого на світі Божому ти боїшся? Ходи, ти дуже хора.
Хотіла завести її до ліжка. Але маркіза, в якої часто пускалися сльози, запевняла, що вона дуже здорова, що вона ні на що не жаліється окрім того дивовижного і незрозумілого стану.
— Стану? — скрикнула мати знову. — Що за стану? Коли