не внутрішнє, мені аж надто добре знайоме почуття? Чи ж я сама, коли б я знала про таке почуття у іншої, не судила б, що це справді так?
— Алеж це страшне! — зойкнула полковниця.
— Злоба! Помилка, — міркувала далі маркіза. — Які причини може мати цей чоловік, що нам досі видавався шановним, завдавати мені таку злосливу і підлу зневагу? мені, що ніколи не образила його? Що прийняла його з довір'ям і з почуттям будучої вдячности? до якої він, як свідчили його перші слова, прибув з чистим і неложним наміром допомогти, а не роз'ятрювати лютіші від тих болі, що я терпіла? І коли б я, — говорила вона далі, тим часом як мати не зводила з неї очей, — не знаходячи іншого виходу, захотіла вірити в його помилку, то чи це можливе, щоб лікар, навіть сердечно дотепний, помилився в такім випадку?
Полковниця відповіла трохи ущіпливо:
— А все таки мусіло тут бути або одно, або друге.
— Так, — сказала маркіза, — моя найдорожча мамо, — і при тому з виразом ображеної гідности, спалахнувши всім лицем поцілувала її в руку, — так воно мусить бути! Хоч обставини такі надзвичайні, що мені вільно сумніватися в тому. Клянусь тобі, коли вже треба запевнення, що моє сумління чисте як у моїх дітей; навіть твоє, моя рідненька, не може бути чистіше. А проте прошу тебе, вели мені покликати повитуху, щоб я переконалася, що в тому правди, і вспокоїлася будь що буде.
— Повитуху! — скрикнула пані Ґ. з обуренням. — Чисте сумління і повитуха!
І слова застряли їй у горлі.
— Повитуху, найдорожча мамочко, — повторила маркіза, опускаючися перед нею на коліна, — і то в цій хвилині, а то мені доведеться одуріти.
— О, дуже радо, — відповіла полковниця, — тільки прошу відбувати злоги не в моїм домі. — І при цьому встала і хотіла вийти з покою. Та маркіза, сунучись за нею з розпростертими
