дити з ним у жарти про таку річ. Доктор відповів ображений, що мусить бажати, щоб вона все була так мало схильна до жартів як тепер, узяв палицю й капелюха і почав зараз кланятись. Маркіза запевнила, що про цю зневагу повідомить свого батька. На це доктор зауважив, що свої висновки може заприсягти перед судом, поклонився і хотів іти геть із покою. Маркіза запитала, поки він підіймав ще рукавичку, що випустив був із руки:
— Але відки ж можливість, пане докторе?
Доктор відповів, що це не його річ вияснювати їй останні причини явищ, поклонився ще раз і пішов.
Маркіза стояла мов поражена громом. Вона схаменулась і хотіла бігти до батька, але дивна серйозність чоловіка, що нібито зневажав її, знесилювала все її тіло. В найбільшім збентеженню вона кинулась на софу. Сама собі не довіряючи, вона пробігла всі моменти минулого року і вважала себе шаленою, думаючи про останній. Нарешті надійшла мати. На турботне питання, чого вона неспокійна, оповіла їй дочка, що власне виявив їй лікар. Пані Ґ. назвала його безсоромним і нікчемником і підтримала доччину постанову, виявити цю зневагу батькові. Маркіза запевнила, що він говорив це зовсім серйозно і, здається, готов і перед батьком повторити це шалене твердження. Пані Ґ., не мало сполошена, запитала, чи вірить же вона в можливість такого стану?
— Швидше, — відповіла маркіза, — могли б запліднитись могили і в лоні трупів могли б розвиватися новородки!
— Ну, моя люба чудачко, — сказала полковниця, міцно притискаючи її до себе, — в такім разі чим же тобі турбуватися? Коли твоя свідомість чує себе чистою, то як може журити тебе осуд хоч би й цілого лікарського консиліюму? І чи його осуд подиктований помилкою, чи злобою, хіба ж для тебе це не все одно? А все таки годиться, щоб ми відкрили це батькові.
— О Боже! — промовила маркіза в конвульсійнім русі. — Як же мені заспокоїтися? Чи ж проти мене не стоїть моє влас-
