Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/17

Цю сторінку схвалено

— Бий-забий! Бий-забий!

Купка фанатиків утворила сторожу довкола святого Панталеона і, вимахуючи косами та оскарбами, викрикувала найприкріші лайки на святого Ґонзальва:

— Жебрак! Злодюга! Наші свічки! Наші свічки!

Інші купки нападали на двері домів, лупали їх сокирами. А коли двері вискакували з завіс і падали з лускотом, сторонники святого Панталеона впадали до середини з криком, щоб різати. Напівголі жінки ховалися по кутках, благаючи, щоб їм дарували життя; боронячися від ударів, вони голими руками хапалися за зброю ворогів і відрізували собі пальці; потім вони падали плазом на долівку поміж купи одягу, де щезало їх м'ягке тіло. Джіякоббе, високий, верткий, рудий як кенгуру, керував нападом. Він зупинявся щохвилини і понад головами видавав накази–команду широкими розмахами коси. Потім ішов наперед, без страху, без боязні, на славу свтоого Панталеона. Більше як тридцять людей ішло за ним; і всі вони мали те неясне та глухе почуття, що йдуть вони посеред великої пожежі, по хиткому ґрунті, під гарячим склепінням, що ось-ось упаде на них, роздавить їх усіх.

Але швидко з усіх боків почала надбігати оборона: міцні чоловіки, бронзового кольору, мов мулята, запальні, озброєні довгими різницькими ножами, що ними штрикали найкраще в живіт або в горло і кожний удар супроводжували горловими окриками. Помалу ціла та валка сунулася до костьолу. Вже з дахів двох чи трьох домів заблисло полум'я. Купа жінок і дітей утікала щодуху між оливи з осліпленими безтямним перестрахом очима. Та тепер, не чуючи довкола себе плачів і лементу, чоловіки ще з більшою заїлістю кинулися до бійки муж проти мужа. Під небом іржавого кольору земля покривалася трупами. Смерть переривала лайку в зубах тих, що падали; та серед галасу все ще чути було невгавні крики Радузийців:

— Наші свічки! Наші свічки!

Але брама костьолу опералася нападові, та величезна