перед своїми дверима. Він покликав усю родину до вікна і запитав покликаного слугу із здивованням, чи граф ще в їхньому домі. Слуга відповів, що він унизу в челядній в товаристві адютанта пише листи і печатає пакети. Комендант, приховавши свою тривогу, побіг униз разом з надлісничим і запитав графа, бачучи, що він порається на невідповіднім для цього столі, чи не хоче перейти до своїх покоїв, чи може прикаже ще чогобудь. Граф відповів, не перестаючи сквапно писати, що дякує красненько і що його діло вже скінчене; печатаючи листа, запитав ще, котра година; а вручивши адютантові увесь портфель, побажав йому щасливої дороги. Комендант очам своїм не вірячи сказав, коли адютант виходив з дому:
— Пане графе, коли у вас нема дуже важливих і невідкладних справ…
— Невідхильні! — перервав його мову граф, супроводив адютанта до воза і відчинив йому дверці.
— В такім разі, — сказав далі комендант, — я би бодай депеші…
— Неможливо, — відповів граф, підсаджуючи адютанта на сидження. — Депеші в Неаполі без мене не варті нічого. Я й про це подумав. Гони!
— А листи вашого пана вуйка? — озвався адютант, вихиляючися з дверець.
— Знайдуть мене, — відповів граф, — у М..
— Гони! — сказав адютант, і віз рушив.
Тоді запитав граф Ф., обертаючись до коменданта, чи був би він ласкавий звеліти, щоб йому показано його покій? Збентежений полковник відповів, що сам буде мати честь, гукнув на своїх і графових слуг, щоб позабирали його пакунки і запровадили його до призначених для гостей покоїв, де сухо вклонився йому і вийшов. Граф передягся, вийшов із дому, щоб замельдуватися у місцевого губернатора, і, не показуючися в домі всю решту дня, вернувся туди аж незадовго перед вечерею.
Тим часом сім'я була в незвичайній турботі. Надлісничий
