зможе урвати від своєї служби, щоб зложити їй своє поважання. Бажав іще почути, як почуває себе пані маркіза? Але рапорти кількох офіцерів знову потягли його у воєнну сутолоку.
Коли зазоріло, прибув головний начальник російського війська і оглянув фортецю. Він заявив комендантові свою пошану, пожалкував, що щастя не нагородило краще його відвагу, і за зложенням слова чести дав йому волю податися куди захоче. Комендант висловив йому подяку і сказав, як багато він сьогодні має завдячити росіянам загалом, а особливо молодому графові Ф., підполковникові т–ського корпусу стрільців. Генерал запитав, що сталося; а коли його повідомлено про розбійницький напад на доньку коменданта, виявив крайнє обурення. Він закликав графа Ф. до себе. Висловивши насамперед коротку похвалу за його власний благородний вчинок, при чому графове лице обілляв густий рум'янець, він закінчив, що хоче дати наказ, аби розстріляно негідників, які сплямили царське ім'я; він велів йому сказати, хто ті стрільці? Граф Ф. відповів плутаючись, що не може подати їх імен, бо при слабім світлі реверберів на замковім подвір'ю йому годі було пізнати їх з лиця. Генерал, який чув уже, що замок стояв тоді в огні, здивувався не мало; завважив, що знайомих людей можна вночі по голосу пізнати, і коли підполковник Ф. з заклопотаним лицем здвигнув раменами, велів йому якнайпильніше і найгостріше розслідити цю справу. В тій хвилині доніс хтось, пропхавшися наперед із заднього ряду, що адин із злочинців, поранених графом Ф., упав був у коридорі, а звідти його комендантові люди затягли до комірки, де він лежить і досі. Генерал велів вартовим привести його, зняти з нього протокол і цілу шайку, яку цей назвав, числом п'ять чоловік, зараз розстріляти. Коли цього доконано, генерал, лишаючи невеличку залогу, видав наказ загального вимаршу всієї решти війська; офіцери духом розбіглися по всіх корпусах; серед сутолоки та біганини граф приступив до коменданта і пожалкував, що серед таких обставин мусить позаочно переслати пані маркізі свій низень-
